Історія храму

У літературних джерелах Київську Хрестовоздвиженську церкву нерідко називають ще Кожум’яцькою, тому що вона була парафіяльною церквою жителів Кожумяк – історичної місцевості, розміщеної в улоговині між горами Старокиївською і Киселівкою (Замковою). За часів Київської Русі тут жили ремісники — кожум’яки, які згодом створили свій цех при Київському братстві. У добре знаній легенді про Кирила Кожум’яку, який переміг в єдиноборстві змія — людоїда (синонім кочівників – ворогів Русі), опоетизована сила і відвага народних героїв – людей звичайної ремісничої праці.

Церква розмістилась під горою Киселівка, з північно-західного боку. До початку будівництва кам’яного храму на цьому місці стояла однойменна дерев’яна триверха церква на кам’яному підмурку, збудована у 1748 р. на кошти жителів Кожум’як. Ця попередниця кам’яного храму на плані Києва 1803 р. мала характерний для епохи бароко хрещатий план з гранчастою апсидою на сході.

Церква названа на честь одного з найвизначніших християнських свят – Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього. У цій книжці ми вже згадували християнських подвижників – римського імператора Константина і його матір царицю Єлену, які дуже багато зробили для утвердження християнської віри на початку IV ст., за що були канонізовані і названі рівноапостольними.

Знайдені царицею Єленою в Єрусалимі гроб Ісуса Христа і хрест, на якому він був розіп’ятий, – священні для всіх віруючих реліквії. На місці знахідки хреста, встановленого на під­вищенні для споглядання і поклоніння, цариця Єлена збудувала перший Хрестовоздвиженський храм. Ця важлива історична подія відзначається православною церквою 27 вересня (14 вересня за старим стилем).

У літературних джерелах Київську Хрестовоздвиженську церкву нерідко називають ще Кожум’яцькою, тому що вона була парафіяльною церквою жителів Кожумяк – історичної місцевості, розміщеної в улоговині між горами Старокиївською і Киселівкою (Замковою). За часів Київської Русі тут жили ремісники — кожум’яки, які згодом створили свій цех при Київському братстві. У добре знаній легенді про Кирила Кожум’яку, який переміг в єдиноборстві змія — людоїда (синонім кочівників – ворогів Русі), опоетизована сила і відвага народних героїв – людей звичайної ремісничої праці.

Церква розмістилась під горою Киселівка, з північно-західного боку. До початку будівництва кам’яного храму на цьому місці стояла однойменна дерев’яна триверха церква на кам’яному підмурку, збудована у 1748 р. на кошти жителів Кожум’як. Ця попередниця кам’яного храму на плані Києва 1803 р. мала характерний для епохи бароко хрещатий план з гранчастою апсидою на сході.

Будівництво Кожум’яцької церкви було пов’язане зі значним зростанням на той час населення слободи і його благополуччя, а також з небажанням значної частини мешкаючих тут ремісників і міщан ходити на богослужіння у Василівську церкву, яка знаходилась на значній відстані від поселення.

Урочище Кожум’яки. Фрагмент гравюри. 1888р. Хрестовоздвиженська церква.

Приводом для клопотання перед київською духовною владою про дозвіл на будівництво храму, очевидно, стало те, що в той час розбиралися залишки неподалік розміщеної дерев’яної Хрестовоздвиженської церкви на Андріївській горі для побудови там на замовлення імператриці Єлизавети Петрівни кам’яної палацової Андріївської церкви. Цс пояснює такі, здавалось би, дивні обставини, що новий храм на честь Воздвиження Хреста Господнього будується зовсім не на підвищеній ділянці місцевості, як вимагала цього багатовікова традиція, а в улоговині під горою.

Після сильної пожежі 1811 р., яка знищила майже всі дерев’яні будівлі (у тому числі й Хрестовоздвиженську церкву), розпочалося будівництво нового кам’яного храму. Він зберігся до наших днів, але зі значними змінами. Спочатку було зведено тільки нижній одноразовий ярус храму – приділ на честь Архистратига Михаїла. Таку назву приділу деякі київські краєзнавці пов’язують з існуванням ніби то на цьому місці в сиву давнину Новгородської (Михайлівської) божниці.

У 1822 р. київський міський архітектор А. Меленський склав проект, згідно з яким планувалася надбудова верхнього ярусу для влаштування Хрестовоздвиженського приділу та побудова дзвіниці. У наступному році проект отримав благословіння київського митрополита Євгенія Болховітінова. Проте реконструкцію довгий час не проводили “по причине недостатка материала и денег”. Лише в середині 1830-х рр. (за даними, що містяться в “Книге записей подая­ний на достройку второго этажа Крестовоздвиженской церкви”) завдяки енергійній, подвижницькій роботі, яку проводив серед парафіян настоятель церкви священик Кузьма Лоббдовський, від “доброхотных дателей” почали надходити значні кошти, причому навіть від віруючих інших парафій, а найбільше від Притисько-Микільської. У1839 р. запланована реконструкція храму закінчилася “вчерне”. Після завершення оздоблювальних робіту 1841 р. митрополит Філарет освятив головний престол церкви. Проте дзвіниці на той час ще не було.

Архівний документ Київської духовної консисторії, який зберігся, свідчить, що іконостас верхнього Воздвиженського приділу було нашвидкуруч змонтовано з окремих фрагментів іконостасів, які належали різним подільським церквам, що вціліли під час пожежі 1811 р. Мабуть, не випадково, вже в 1843 р. церковний причт і парафіяни звертаються до митрополита Філарета з проханням дозволити спорудження нового іконостаса для головного Воздвиженського вівтаря.

У проханні йшлося “о ветхости иконостаса… не имеющего в себе симметрии и хорошего виду, во многих местах показавшего трещинн… и посему угрожающего падением . Проектне кре­слення нового іконостаса склав губернський секретар Олексій Сенчило-Стефановський. Була укладена угода між Крестовоздвиженской церкви священником Маркеллой Казанским и старостою церковним Петром Иваножином с одной стороны и Сенчило-Стефановским – с другой”, за якою останній зобов’язувався, згідно з проектом, добросовісно та якісно виконати нею необхідну роботу: «столярную и резную… из соснового и липового дерева; колоннь| и весь иконостас… с литиевой сторони окрасить белой краской и полакировать; в церковних вратах крест с сиянием… позолотить по клеєвому грунту листовим золотом; иконы должны быть писаны собст­венною … рукою, а не другим кем-либо и из лучших образцов, какие только смогу достать».

Хресто-воздвиженська церква. Креслення А.Меленського. Розріз. 1822р.

Проте на початку 1844 р., коли столярні й половина різьбярських робіт з виготовлення іконостаса вже були виконані, виникла скандальна ситуація, для виходу з якої прийняли рішення “возобновить прежний иконостас во всем его благолепии”, а новий “передать в какую-либо новую бедную церковь”. Причина того, що трапилося, полягала в тому, що конструкція нового іконостаса не передбачала місця для розміщення старовинних образів зі старого іконостаса, які більшістю парафіян-старожилів вшановувалися як священні раритети, а це, з їх точки зору, вважалося недопустимим прорахунком. Шанувальники старовини, як видно із тексту архівного документа, керувалися, перш за все, намірами запобігти “всякой неприличной пестроты и смеси нового с древним… выполнить Высочайшую волю Государя Императора, не соизволяющего на уничтожение никаких церковних древностей, а повелевающего напротив – сохранять оную древность со всевозможним тщанием”. Старий іконостас був відремонтований майстром Доценком.

“Просительная книга для собирания пожертвований” від 1857 р., видана митрополитом Філаретом церковному старості Пилипу Соцькому, свідчить, що вже до цього часу було зібрано досить коштів для будівництва кам’яної дзвіниці, і в 1859-1860 рр. вона була зведена за планом єпархіального архітектора П. Спарро в стилі пізнього класицизму, характерному для тієї епохи.

Ця споруда, яка прилягає до храму із заходу, добре зберегла свої первісні архітектурні форми. На настійливі прохання причту і парафіян міською Думою до території міського цвинтаря, який “по скудости усадебной земли необходимо требовал несколько большего расширения и пространства”, було приєднано “до сего времени пустопорожнєє, никому не принадлежавшее место (85 кв. сажень) в смежности погоста Крестовоздвиженской церкви под горою Киселевкою”. Наприкінці 60-х рр. XIX ст. до парафії Хрестовоздвиженської церкви приписується значна частина віруючих інших парафій, особливо старокиївської Вознесенської. Це пояснювалося збільшенням щільності забудови житлом ділянок, що прилягали до храму, і переселенням сюди киян, які жили раніше в менш зручних місцях на схилах сусідніх пагорбів. Значною мірою такі зміни обумовили необхідність проведення реконструкції прилягаючого до храму з північно-західного боку ветхого коридору (галереї). Згідно “предписанию”, виданому 28 жовтня 1868 р. будівельним відділенням київського губернського правління священику церкви Василю Мокрин-ському, замість розібраної дерев’яної галереї було здійснено будівництво ширшої кам’яної, яка «благовиднее старой и предохранит народ, невмещающийся в церкви от ненастной погоды».

Архівні документи свідчать, що у другій половині XIX ст. при Хрестовоздвиженській церкві відкрилась церковнопарафіяльна школа. Для її утримання потрібні були додаткові кошти і причту доводилося заощаджувати, умовно кажучи, кожну копійку, наприклад спалювати “негодные к употреблению ветхие ризничные облачения, чтобы извлечь остатки ценного металла” та пустити їх у продаж.

Хрестовоздвиженська церква і її школа з часом перетворилися на вельми шанований серед подолян церковно-просвітницький центр. Незважаючи на це, знаходилися богохульники, які вважали за можливе коштом церкви вирішувати свої матеріальні проблеми: наприкінці 1877 р. «из церковной ризницы были похищены священные сосуды».

На початку 80-х рр. XIX ст. були виконані важливі роботи з благоустрою церковної садиби. Насамперед змурували кам’яну огорожу для розмежування частини двору і площі, яка прилягала до церкви. Після цього під горою для запобігання зсувів забили дубові стовпи і виконали “обдерновку” відкосів; із тесаного каменю міцних гранітних порід змурували масивну стіну; між горою і храмом, з південного боку, знизили рівень землі; переклали бруківку всього церковного цвинтаря і облаштували навколо церкви тротуари, які залили вапном.

У 1886-1887 рр. під керівництвом міського архітектора В. Ніколаєва було здійснено значне розширення церкви, яка “по приходу настоящего времени тесна”: замість розібраної дерев’яної галереї, що прилягала до південного фасаду храму, звели “большую каменную пристройку” – при діл з напівпідвалом. У приділі влаштували церковну ризницю, а на нижній поверх нової прибудови перевели церковнопарафіяльну школу, яка розташовувалася до цього в невеликому дерев’яному будиночку.

Хрестовоздвиженська церква в панорамі Подолу. Вигляд з півночі. Фото другої половини XIXст.

В архівних матеріалах, які стосуються реконструкції храму того часу, містяться цікаві деталі про характер виконаних робіт, їх організацію, застосовані матеріали та про виконавців реконструкції. Наприклад, камінь із сірого граніту для фундаменту прибудови придбали на кошти церковного старости Арсенія Кучерова, а залізні в’язі для укріплення стін і покрівельне залізо закуповували в крамниці ‘потомственного почётного гражданина купца Михайла Дегтярева”. На будівництві працювали каменяр Пилип Огарьов, тинькар Дмитро Спірідонов, столяр Петро Корольов, тесляр Тит Філімонов, покрівельники Петро Жданов і Борис Іванов, маляр Тимофій Сенчило, скляр Тимофій Мухін.

Майстри-пічники змурували кілька груб, зробили “пробивку арок внутри церкви”, влаштували кіоти для образів Почаївської Божої Матері та Святителя Миколи Чудотворця. У ма­люванні образів, а також у “возобновлении живописи и написаний таковой вновь” на стінах і склепіннях храму брали участь живописці Захарій Михайленко, Григорій Вигуров, Федір Іванов. “Поновление икон на большом куполе” виконував живописець Василь Савченко.

У 1896 р. за проектом В. Ніколаєва в храмі влаштували калориферне опалення. Тоді ж у віконні прорізи вставили подвійні зимові рами, а на горищі зробили “накат на старых прочных балках, лежащих поверх стен”. У1901-1905 рр. для розширення церкви за проектом В. Ніколаєва звели двоповерхову кам’яну прибудову до храму з північного боку, симетричну південній прибудові. Згідно з архітектурним кошторисом у цей час виконувались такі роботи: викопали окопи під фундамент для нових стін прибудови завглибшки 1 сажень; вимурували із цегли фундаменти, цоколь нової прибудови, стіни з “киевского строевого кирпича”; для з’єднання нових стін із старими в останніх зробили борозни завширшки і завглибшки шість вершків; в стіни прибудови поклали два ряди залізних в’язей зі штабового заліза. В прибудові влаштували калориферне опалення, з’єднане з системою опалення основної будівлі храму; на верхньому поверсі, де намітили встановити приділ на честь Казанської Божої Матері, “по особому рисунку из дубового материала” влаштували іконостас і дубовий престол; всередині прибудови стіни двічі звапнували.

Залізний дах над прибудовою, як і над храмом, повністю пофарбували мідянкою двічі по грунту; над північною і південною прибудовами храму змурували дві бані діаметром 1,5 сажня, а над головним куполом – нову баню такої самої конструкції, як і бічна, діаметром 2 сажні, заввишки 3 сажні до яблука. Яблуко з хрестом позолотили; до 13 вікон храму “выкованы железные переплеты…. окрашенные масляной краской в серый цвет”; біля вхідних дверей до храму поставили 3 дерев’яних тамбури, стіни яких, як і самі двері, пофарбували вохрою під дуб.

11 вересня 1905 р. на прохання настоятеля церкви священика Матвія Бутовського і з благословення митрополита Флавіана освячено приділ на честь Казанської Божої Матері, влаштований на другому поверсі північної прибудови. У 1910-1912 рр. звели двоповерховий дерев’яний, облицьований цеглою, будинок для причту, звернений головним фасадом на вулицю Воздвиженську, його торець прилягає до південно-західного боку церковної садиби. Він зберігся до наших днів.

У 1912 р. причт Хрестовоздвиженської церкви брав активну участь у зборі коштів на зведення храму в ім.’я Миколи Чудотворця і будинку для російських прочан у м. Барі, де поко­яться мощі Святителя. У 1914 р. на честь цього святого, вельми шанованого в православному світі, в північно-західному куточку церковної садиби за проектом архітектора Олексія Петренка була зведена невелика наметова каплиця в псевдо-російському стилі для похоронної відправи.

Хрестовоздвиженська церква. Північний фасад. Обмірні креслення. 1925р.

Наприкінці 1914 р. церковний причт і парафіяни звернулися до духовної влади за дозволом на художній розпис південного і північного приділів верхнього поверху храму. В їх “прошений” до Київської духовної консисторії говорилось, що правий і лівий приділи були повибілювані, але потім почорніли, закоптились, місцями обсипався тиньк, а також про те, що “выросший в нашем приходе подрядчик по росписи церквей Лев Филиппов Кохно предложил на льготных условиях… два придела нашего храма украсить орнаментами и живописью. Дозвіл на монументально-декоративні розписи приділів було отримано. За угодою, складеною між причтом та іконописним майстром Левом Кохно, останній зобов’язувався в приділах “расписать живописью и орнаментами с панелью под мрамор, частью с золотом, частью с алюминием и частью с желтой и белой бронзой… сделать до 30 священных изображений – одиночних и таких сложных, как Тайная Вечеря, Воздвижение Животворящего Креста Господня и др.” Як випливає з акту, складеного 18 січня 1915 р. членами Комітету по розпису церкви, свою роботу Л. Кохно на той час виконав відповідно до даного йому завдання цілком добросовісно.

У друкованих літературних джерелах наводяться дані, що в розпису Казанського приділу брав участь, відомий український живописець, парафіянин Хрестовоздвиженської церкви, що мешкав на вулиці Дегтярній, Григорій Петрович Світлицький.

Як свідчить церковний кліровий запис від 1918 р., в передреволюційний час у храмі Божа служба відправлялася в трьох приділах з престолами: “во имя Воздвиження Честного и Животворящего Креста и во имя Казанской Богоматери” на верхньому поверсі та “во имя Архистратига Михаила” на нижньому.

Після революції храм залишався деякий час діючим, але у 1935 р. його закрили, а останнього настоятеля церкви – священика Феодосія Павловича Павловського – заслали до Сибіру. У 1936-1941 рр. церковні приміщення використовувались під різні майстерні та склади. Інтер’єру храму, його монументально-декоративному оздобленню було завдано величезної шкоди. Проте в роки німецької окупації відправа відновилась і більше не припинялась.

Хрестовоздвиженська церква. План другого поверху. Обмірні креслення. 1925р.

У 1986-1988 рр. коштом церковної громади провели ремонтно-реставраційні роботи в приділах верхнього поверху, відновили живопис. У 1991 р. почалася реставрація нижнього приділу Св. Михаїла, а з серпня 2000 р. там правиться богослужіння. Одночасно з цим на нижньому поверсі влаштований північний приділ Св. Андрія Первозванного, а у верхньому Хрестовоздвиженському приділі встановлено новий різьблений іконостас, зроблений в Івано-Франківську.

Викладені факти свідчать про те, що різні, відносно значні, добудови і перебудови в Хрестовоздвиженській церкві виконувались протягом практично всього XIX ст. і, частково, на початку XX ст., внаслідок чого в будівлі поєднуються стилістичні риси архітектури різних періодів. Це поєднання візуально легко простежується в архітектурних формах і об’ємно-просторовій структурі церковної споруди, а процес поступової видозміни, трансформації образу пам’ятки можна бачити, аналізуючи відповідні іконографічні матеріали. Зокрема, на найбільш ранніх фотографіях храм прямокутний в плані, об’єм витягнутий вздовж осі схід-захід з напівкруглою апсидою зі східного і дзвіницею із західного боку. Фасади первісного ядра храму розчленовані невеликими півциркульними віконними прорізами, горизонтальними тягами і рустом. Проте на іконографічних документах початку XX ст. храм зображено у вигляді тринавової трьохапсидної будівлі з високою папертю і східцями в південно-західній частині. План його вже наближений до квадрата. Фасади прибудов мають неоренесансний характер. Для освітлення інтер’єру влаштовано на другому поверсі ряд великих півциркульних вікон з характерними для того часу металевими рамами.

Архівольти вікон прикрашені зубцями із профільованих цегляних тичків. Це досить розповсюджений на рубежі ХІХ-ХХ ст. місцевий київський художньо-декоративний прийом, напрацьований у зв’язку з відмовою від зовнішнього тинькування будівлі та переходом до використання на фасадах лицьової цегли.

Дзвіниця, яка піднімається над притвором храму, добре зберегла свої первісні класичні форми (за винятком її завершення, яке лише нещодавно було відреставровано). Дзвіниця квадратна в плані, двоярусна, з арочними прорізами на чотирьох фасадах другого дзвінкового ярусу, увінчана восьмигранним куполом сферичної форми і високим шпилем.

У цілому церковна будівля за своїми архітектурними формами і пропорціями гармонійно вписується в навколишнє архітектурно-ландшафтне довкілля і, безумовно, являє собою видатний історико-архітектурний зразок київського культового зодчества. На загальному фоні традиційної храмової архітектури свого часу вона є вельми оригінальною спорудою.

Безумовно велика не тільки історико-архітектурна, але й художня значимість пам’ятки. Вона пов’язана з настінним розїїисом її інтер’єру, який створювався, як уже згадувалось, багатьма майстрами у різні часи. Тому й немає стилістичної єдності, і не всі розписи, природно, мають однакову високу художню цінність. На багатьох ділянках стін і склепінь інтер’єру храму перші живописні композиції не збереглись, а на збережених помітні чисельні некваліфіковані поновлення.

Якщо врахувати, що не так багато дійшло до наших днів пам’яток сакрального зодчества, де збережено у такому значному обсязі зразки старовинних настінних церковних розписів, як у Хрестовоздвиженській церкві, то значення пам ятки для наших сучасників і нащадків важко переоцінити. Багато живописних композицій, судячи за сюжетами і стилістичними особливостями, створювались явно під впливом знаменитого розпису київського Володимирського собору, виконаного такими визначними майстрами релігійного живопису, як В. Васнецов, М. Нестеров, і це було досить поширеним явищем у релігійному мистецтві того періоду. З часом дуже популярними стали церковні розписи відомого українського художника І. /ркакевича- випускника іконописної майстерні Києво-Печерської лаври, який згодом став її викладачем.

Як зазначалося раніше, в розпису Казанського приділу храму брав участь визначний український живописець Г. Світлицький. Зауважимо, що церковний живопис – маловивчена сторінка його творчості. Але, виходячи з живописних особливостей виконання таких композицій, як Покрова Пресвятої Богородиці” і “Бесіда Христа з самаритянкою”, вони, безумовно, належать пензлю цього майстра. Дослідники припускають, що в одній з названих багатофігурних сцен художник зобразив себе в образі дяка, тим самим підкресливши свою повагу до гуманітарних традицій епохи Відродження.

Якщо врахувати, що з Хрестовоздвиженською церквою пов’язані імена багатьох видатних діячів культури і мистецтва різних часів, зокрема зодчих А. Меленського, П. Спарро, В. Ні-колаєва, художника Г. Світлицького, письменника М. Булгакова (його батьки були парафіянами цього храму, а сам письменник 18 травня 1891 р. був там хрещений) і багатьох інших, то, без сумніву, ця пам’ятка архітектури є справжньою національною святинею. Храм належить Українській православній церкві.

Хрестовоздвиженська церква на Гончарах і Кожум’яках. вул.Воздвиженська,1а

Збудована дерев’яною на кам’яному фундаменті в Кожум’яцькій слободі в 1746-1748рр. спільним коштом міщан Артема Кожум’яки, Андрія Боклажки, Никифора Коваленка та інших парафіян. До цього мешканці слободи не мали власного храму і були приписані до парафіяльної церкви св.Василя Великого на Подолі(на місці сучасного Житнього ринку).

Знищена пожежею 1811р., тоді ж почала відбудовуватися. У нижньому поверсі розмістився храм Архістратига Міхаїла.

У 1822р. митрополит Євгеній благословив спорудження верхнього поверху з головним Хрестовоздвиженським престолом за проектом А.І.Меленського у стилі класицизму. Будівництво розпочалося 1823р., але через брак коштів зупинилося і відновилося тільки в 1838., коли парафіяни накопичили необхідні гроші й матеріали.

В 1841р. відбулося освячення головного престолу. Довгастий у плані об’єм храму містив закруглену вівтарну частину, перекриту приземкуватою банею. Над західною частиною проектувалася дзвіниця, але її верхній ярус було споруджено в 1859-1860рр. за проектом П.І.Спарро. Обабіч центрального об’єму зробили дерев’яні прибудови. Подальше розширення церкви здійснювалося за проектом В.Ніколаєва. Протягом 1886-1887рр. замість дерев’яної південної галереї зведено цегляний приділ з напівпідвалом, у нижньому приміщенні – парафіяльну школу. В 1901р. розпочалося спорудження замість дерев’яного двоярусного цегляного північного приділу, яке тривало до 1905р. Престол верхнього нової прибудови освячено на честь ікони Казанської Божої Матері. У розписі цього приділу взяв участь один з парафіян храму – мешканець вулиці Дегтярної художник Г.Світлицький. Донині збереглися написані ним образи, зокрема свв.Кирила і Мефодія, композиції «Бесіда Христа з самарянкою» , «Покров Пресвятої Богородиці». В 1914р. у північно-західному куті церковної огорожі збудовано наметову каплицю у псевдоросійському стилі за проектом архітектора Олексія Петренка, очевидно, для поховальних відправ. 18.05.1891р. у храмі охрещено Міхаїла Булгакова.

Совєтські органи зареєстрували Хрестовоздвиженську парафію у січні 1921р. Церква діяла як храм традиційної православної конфесії до 30-х рр.. 20ст. Потім її закрили. Відомо, що у 1936р. містилася майстерня, приміщення нижнього Михайлівського приділу використовували як склад, стінопис було знищено(залишився тільки образ св. Антонія Печерського). Під час нацистської окупації відправи поновилися. У повоєнні роки церква діє як православний храм Московського патріархату. В1986-1988рр. проведено реставраційні роботи у приділах верхнього поверху, поновлено живопис. У серпні 2000р. поновлено службу Божу в нижньому храмі Архістратига Міхаїла. Водночас у нижньому поверсі храму влаштовано північний приділ на честь св. Апостола Андрія Первозваного. Новий стінопис церкви виконали художник Іван Балдухата інші. З 2000р. триває благоустрій верхнього ярусу, у головному вівтарі встановлено новий різьблений іконостас, виконаний в Івано-Франківську. Храм належить Українській православній церкві.

Джерело інформації з книг «Подільські храми Києва» (2003); «Київ. Історико-біографічний довідник» (2007).
Автор: Л.І.Толочко, М.Г.Дегтярьов, Г.Ю.Івакін, М.Б.Кальницький.

Перегляди (1012)