Замітка з першої поїздки в школу-інтернат

IMG_009320 січня 2013 року актив парафії Хрестовоздвиженської церкви приїхав в гості до 8-го «Б» класу спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату для дітей сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки в Житомирській області.

Сказати, що ми звершили великий прорив – це не сказати нічого. Здебільше, набагато приємніше сидіти в шкаралупі, відчуваючи себе затишно, і навіть не намагатися прокльовувати назовні, в незвіданий світ. Духовне переродження людини починається саме з цієї межі: є шкаралупа, яка закриває нам все різноманіття світу і потрібно знайти в собі силу волі розбити її, методично повторюючи одні і ті ж рухи.

Тільки виглянувши згодом назовні, людина розуміє, ради чого їй потрібно було монотонно довбати цю шкаралупу. Це є правда духовного життя, як вона є, правда з перших вуст, вуст обивателя, що доторкнувся до Священного. Серед нас існує різноманіття духовного досвіду, це різноманіття важко втиснути в партікулярістське лоно прохожан-захожан-прихожан, кожен з нас здатний знайти того самарянина який, як ніхто, потребує нашої участі, має потребу в нашому милосерді, в нашій любові. Це дуже важливо, адже справжня любов переконує людину вийти зі свого футляра, без цього діяльного руху немає і справжньої, непідробленої любові.

Так і ми, недільна школа і сама парафія Хресто-Воздвіженської церкви на Подолі, прийняли тверде рішення почати дорогу любові, виходу з іманентного стану до трансцендентного блага з великої літери — до Бога. Відчувши повноту такого натхнення, ми спромоглися того що, врешті-решт, сама парафія підтримала і піднесла нашу ініціативу на таку висоту, про яку не можна було навіть і мріяти на самому початку.

Приєднавшись до ініціативної групи волонтерів руху «Молодість НЕ байдужа!» на чолі з Недашковською Аліною Леонідівною, ми зважилися пройти цей шлях за один вечір, але, бачить Бог, нам цього не вдалося. Хочеться подякувати цих людей, вони, як апостоли, прагнули посвятити нас в особливості цього служіння, ми відразу переконалися в істині, що наставлялася нам, про першість справжньої любові до цих дітей, а не виключно в допомозі в будь-яких проявах.

Ці діти дуже довго чекали на цю любов, не отримали її, в своїй більшості, від своїх рідних і близьких (адже більшість цих дітей з так званих «неблагополучних сімей»). Настільки кричущо вони потребують цієї любові, що любов стала придбаним дефіцитом їх істоти і повернутися в дитячу безтурботність їм не судилося. Ці діти — діти без дитинства, але їх дитячі серця безпомилкову розпізнають тональність справжнього, божественну тональність духовного, непідробленого. Про них забув багато хто, але ми зобов’язані нагадувати їм про існування справжніх людей: про жертовних християн, про християн з великої літери.

Пригадаємо Заповіді Блаженств, «блаженства» тут не можна розуміти в матеріальному сенсі. Як говорив протоієрей Олександр Мень: «Радіти уміє лише той, хто уміє плакати. Радість не можна зберегти, втікаючи від страждань. Той, хто постійно боїться нещастя, не буде ніколи і щасливим. Дурнуватий гедонізм багатьох наших сучасників не дає нічого, окрім розпачу, а наше вільнодумне століття, що женеться за насолодою, породжує незвичайно багато нещасних». Прагнення щастя в чистому вигляді породило дефіцит цього щастя, розплачуються ж за гріх сучасної цивілізації ці діти.

Згадуючи глибоку християнську думку про «сльозу дитяти» Ф.М.Достоєвського хочеться, щоб ми, християни, як представники цієї цивілізації, спокутували цей гріх, лікували духовні наслідки цієї безумної помилки світу.

Не багатьох дітей ми запам’ятали по іменах, але хай декілька імен цих дітей, що врізались в нашу свідомість, з’єднають нашу загальну молитву про них: Марійка, Іра, Діма, Вася, Андрій, Серьожа.

Диякон Олег Горбовський

This slideshow requires JavaScript.

Перегляди (157)

Comments are closed.